Мисте́цтво — одна з форм суспільної свідомості; вид людської діяльності, що відбиває дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів, пізнання і відтворення світу через почуття та переживання.
Першим місцем проживання Мони Лізи стала лазня французького короля - покровителя старого Леонардо. Невже король не зрозумів значення картини, яку всі тепер хочуть побачити / з якою усі хочуть сфоткатися? Аж ніяк! Лазня у Фонтенбло була найважливішим місцем у Франції. Там король не лише розважався з коханками, але й вирішував державні питання та приймав послів. І взагалі, з італійської “ля Джоконда” означає “весела, грайлива жінка”, то де ж їй іще висіти?
У 18 столітті “Мона Ліза” вийшла з моди, тоді завойовували серця ідеальні красуні та фривольні пастушки, тож картина збирала пилюку десь у підвалах Версалю, допоки Наполеон не прикрасив нею свою спальню. Чи був Наполеон першим, хто по заслугам оцінив твір? Ні. Він цінив Леонардо як генія-універсала схожого на себе, а картини йому підбирали люди, які тямили у живописі. Але саме Наполеон відправив “Мону Лізу” до Лувру, але, звичайно, не в окрему кімнату, а в такий собі “гуртожиток”.
Побачивши картину у музеї, письменники-романтики закохалися у “загадкову” посмішку Джоконди, хоча до середини 19 століття посмішка була просто “приємною”, та зробили з Мони Лізи героїню кількох романів.
1911 року картину викрали з музею. Перша підозра французьких газетярів впала на німецького кайзера, буцім-то він наказав своїм шпигунам викрасти картину аби показати слабкість Франції. Німці відповідали, що то витівка французького уряду, який прагнув спровокувати війну. Виникли версії про анархістів, які вирішили скинути уряд, про божевільного, який закохався у “Мону Лізу” й викрав її, про американського мільйонера, який організував крадіжку шедевра для поповнення своєї колекції.
Роль головного героя у справі про крадіжку дісталася не поліції, а пресі, яка підігрівала інтерес нескінченними детективними історіями. Тільки загибель Титаніка витіснила повідомлення про “Мону Лізу” з перших шпальт газет усього світу.
Через 2 роки картина знайшлась. Її викрав італієць, який робив для неї короб-раму для захисту від вандалів, тому охорона музею залишила його працювати без нагляду. Грабіжник зробив це із суто “патріотичних міркувань” - він хотів повернути Італії її шедевр, вкрадений Наполеоном. Він не знав, що Леонардо сам продав цю картину французькому королю.
Після крадіжки й повернення картина остаточно перетворилася на зірку більш популярну за кіноактрис та оперних примадон. У середовищі інтелігенції виникла навіть реакція відторгнення Джоконди - улюблениці юрби.
У 60-х роках “Мона Ліза” стала дипломатом. Шарль де Ґоль відправив її до США, щоб згладити напругу у відносинах між країнами. З цього моменту Мона Ліза з'явилася буквально усюди: на пилососах, шкарпетках, бюстгалерах, сірниках.
Після США “Мона Ліза” відправилася до Японії, де самурайська дисципліна дала змогу японцям встановити рекорд: лише за місяц Джоконду в Токіо побачили більше людей, ніж у Америці за два. Щоб збільшити пропускну здатність, залу було закрито для людей з інвалідністю.
Чому саме Джоконда стала суперзіркою? На думку одних, секрет у її унікальній відкритості до інтерпретації - недомовленість залишає місце для польоту фантазії. А інші вважають, що це лише завдяки крадіжці.
Спробуйте забути про те, що “Мона Ліза” - картина картин. Що ви бачите перед собою?
Картини Яна Ван Мегерена не прийшлись до смаку публіки, особливо критикам і мистецвознавцям, тож він вирішив помститися їм, показавши, що він спроможний намалювати шедевр.
Один з відомих мистецтвознавців - Абрагам Бредіус - був у захваті від картин Яна Вермера і свято вірив, що Вермер створив картини не лише на побутові теми, а ще й на релігійні, тому що на тлі багатьох його картин можна побачити картини релігійної тематики. Ян Ван Мегерен вирішив виконати “замовлення” Бредіуса. На це пішло 5 років: Ван Мегерен вивчив техніку старих майстрів, добув натуралні фарби і навчився розтирати їх руками, купив тканини та посуд 17 сторіччя, навіть переїхав до Франції, щоб ніхто із знайомих не дізнався про підступний план. Там він купив другосортну картину художника 17 сторіччя, змив шар фарби до грунту та намалював свій сюжет передбачений критиком Бредіусом. Відправив полотно у піч, щоб воно “зістарилося”, а потім покрив шаром туші, яка створила враження, що в тріщини набився бруд віків.
Через деякий час мистецтвознавець Бредіус отримує це полотно і виносить вирок: справжній Вермер. Спочатку Ван Мегерен хотів вийти з тіні та посміятися над кваліфікованістю мистецтвознавця, але півмільйона гульденів у руках змінили його рішення і він продовжив створювати релігійні картини під Вермера. І тільки загроза смертного вироку за співпрацю з вермахтом (продаж картини “Вермера” Герману Герінгу) змусила його в усьому зізнатися.
Один з критиків казав, що Ротко так зіштовхує два відтінки червоного кольору, що від самого лише погляду на картину починають цокотіти зуби. Дійсно?
А ще студенти у музеї просто качалися на підлозі від щастя перед картинами Ротко. Може це було в музеї Амстердаму?
Ротко був дуже працьовитим і міг закінчити величезне полотно шириною 2 метри всього за 2 години. А якби використовував малярський валик, то міг би витратити ще менше часу.
Художник хотів, щоб його картини виставлялися серіями у кімнатах із поганим освітленням. Ви б хотіли побувати на такій виставці?
Незважаючи на мій скепсис щодо творчих здібностей цього художника, він та його сім'я пречудово жили у Нью Йорку за рахунок продажу його картин. Для цього йому потрібно було продати десь 4 картини за рік.
Але історія на цьому не закінчується: 1989 Дудаков зустрічає свою картину у Лондоні на аукціоні “Сотбіс”, він намагається довести, що картина вийшла з-під його власного пензля, але йому ніхто не повірив і картину було продано за 30000 доларів.
Мистецтво таке неоднозначне, може це і є секрет його привабливості? Незважаючи на те, що ви не розумієтеся на мистецтві, варто давати шанс виставкам та невеликим музеям, може вашу душу щось зачепить, цього вже достатньо. А про інші підробки та розслідування можна почитати у книзі Григорія Козлова "Замах на мистецтво".
Джоконда. Як стати суперзіркою?
Усі дороги ведуть в Париж, а всі вказівники у Луврі ведуть до твору Леонардо да Вінчі “Мона Ліза”. Ця картина знаходиться у своїй власній кімнаті розміром більшим, ніж моя двокімнатна квартира. Якщо, гуляючи коридорами музею, ви не знайдете натовпу, то у приватній кімнаті “Мони Лізи” можна знайти усіх туристів, які намагаються розгадати посмішку Джоконди на відстані 2 метрів плюс ще 2 метри туристів перед ними. Чи вони просто намагаються зробити селфі з цією веселою жіночкою, а розгадувати посмішку залишають іншим? Та чим же ця картина заслужила таку популярність? |
| Сальвадор Далі зобразив себе у вигляді Джоконди з грошима, щоб виправдвти вандала, який кинув у картину камінь |
Першим місцем проживання Мони Лізи стала лазня французького короля - покровителя старого Леонардо. Невже король не зрозумів значення картини, яку всі тепер хочуть побачити / з якою усі хочуть сфоткатися? Аж ніяк! Лазня у Фонтенбло була найважливішим місцем у Франції. Там король не лише розважався з коханками, але й вирішував державні питання та приймав послів. І взагалі, з італійської “ля Джоконда” означає “весела, грайлива жінка”, то де ж їй іще висіти?
У 18 столітті “Мона Ліза” вийшла з моди, тоді завойовували серця ідеальні красуні та фривольні пастушки, тож картина збирала пилюку десь у підвалах Версалю, допоки Наполеон не прикрасив нею свою спальню. Чи був Наполеон першим, хто по заслугам оцінив твір? Ні. Він цінив Леонардо як генія-універсала схожого на себе, а картини йому підбирали люди, які тямили у живописі. Але саме Наполеон відправив “Мону Лізу” до Лувру, але, звичайно, не в окрему кімнату, а в такий собі “гуртожиток”.
Побачивши картину у музеї, письменники-романтики закохалися у “загадкову” посмішку Джоконди, хоча до середини 19 століття посмішка була просто “приємною”, та зробили з Мони Лізи героїню кількох романів.
1911 року картину викрали з музею. Перша підозра французьких газетярів впала на німецького кайзера, буцім-то він наказав своїм шпигунам викрасти картину аби показати слабкість Франції. Німці відповідали, що то витівка французького уряду, який прагнув спровокувати війну. Виникли версії про анархістів, які вирішили скинути уряд, про божевільного, який закохався у “Мону Лізу” й викрав її, про американського мільйонера, який організував крадіжку шедевра для поповнення своєї колекції.
Роль головного героя у справі про крадіжку дісталася не поліції, а пресі, яка підігрівала інтерес нескінченними детективними історіями. Тільки загибель Титаніка витіснила повідомлення про “Мону Лізу” з перших шпальт газет усього світу.
Через 2 роки картина знайшлась. Її викрав італієць, який робив для неї короб-раму для захисту від вандалів, тому охорона музею залишила його працювати без нагляду. Грабіжник зробив це із суто “патріотичних міркувань” - він хотів повернути Італії її шедевр, вкрадений Наполеоном. Він не знав, що Леонардо сам продав цю картину французькому королю.
Після крадіжки й повернення картина остаточно перетворилася на зірку більш популярну за кіноактрис та оперних примадон. У середовищі інтелігенції виникла навіть реакція відторгнення Джоконди - улюблениці юрби.
 |
| Спочатку популярність Леонардо допомагала Джоконді набирати бали в суперництві з іншими "зірками", але після крадіжки слава картини затьмарила славу її творця. На карикатурі великого художника зображено як кучера примадонниб яку вітає юрба |
У 60-х роках “Мона Ліза” стала дипломатом. Шарль де Ґоль відправив її до США, щоб згладити напругу у відносинах між країнами. З цього моменту Мона Ліза з'явилася буквально усюди: на пилососах, шкарпетках, бюстгалерах, сірниках.
Після США “Мона Ліза” відправилася до Японії, де самурайська дисципліна дала змогу японцям встановити рекорд: лише за місяц Джоконду в Токіо побачили більше людей, ніж у Америці за два. Щоб збільшити пропускну здатність, залу було закрито для людей з інвалідністю.
Чому саме Джоконда стала суперзіркою? На думку одних, секрет у її унікальній відкритості до інтерпретації - недомовленість залишає місце для польоту фантазії. А інші вважають, що це лише завдяки крадіжці.
Спробуйте забути про те, що “Мона Ліза” - картина картин. Що ви бачите перед собою?
Фальшивка ціною в життя
Ян Вермер - голландський художник, серед картин якого всі бачили “Дівчину з перловою сережкою” та “Молочарку”. Але історія не про нього, а про Яна Ван Мегерена - також голландського художника, який прославився картинами під Вермера.
Картини Яна Ван Мегерена не прийшлись до смаку публіки, особливо критикам і мистецвознавцям, тож він вирішив помститися їм, показавши, що він спроможний намалювати шедевр.
Один з відомих мистецтвознавців - Абрагам Бредіус - був у захваті від картин Яна Вермера і свято вірив, що Вермер створив картини не лише на побутові теми, а ще й на релігійні, тому що на тлі багатьох його картин можна побачити картини релігійної тематики. Ян Ван Мегерен вирішив виконати “замовлення” Бредіуса. На це пішло 5 років: Ван Мегерен вивчив техніку старих майстрів, добув натуралні фарби і навчився розтирати їх руками, купив тканини та посуд 17 сторіччя, навіть переїхав до Франції, щоб ніхто із знайомих не дізнався про підступний план. Там він купив другосортну картину художника 17 сторіччя, змив шар фарби до грунту та намалював свій сюжет передбачений критиком Бредіусом. Відправив полотно у піч, щоб воно “зістарилося”, а потім покрив шаром туші, яка створила враження, що в тріщини набився бруд віків.
Через деякий час мистецтвознавець Бредіус отримує це полотно і виносить вирок: справжній Вермер. Спочатку Ван Мегерен хотів вийти з тіні та посміятися над кваліфікованістю мистецтвознавця, але півмільйона гульденів у руках змінили його рішення і він продовжив створювати релігійні картини під Вермера. І тільки загроза смертного вироку за співпрацю з вермахтом (продаж картини “Вермера” Герману Герінгу) змусила його в усьому зізнатися.
 |
| Під арештом Ван Мегерен намалював картину "Христос переконує книжників і фарисеїв", і 6 фарисеїв мали явну портретну схожість зі свідками, а Христос нагадував самого арештанта. |
Картини Марка Ротко
Кажуть, що картини цього американського художника світяться, немов ікони. Ви бачете це сяйво?
Один з критиків казав, що Ротко так зіштовхує два відтінки червоного кольору, що від самого лише погляду на картину починають цокотіти зуби. Дійсно?
А ще студенти у музеї просто качалися на підлозі від щастя перед картинами Ротко. Може це було в музеї Амстердаму?
Ротко був дуже працьовитим і міг закінчити величезне полотно шириною 2 метри всього за 2 години. А якби використовував малярський валик, то міг би витратити ще менше часу.
Художник хотів, щоб його картини виставлялися серіями у кімнатах із поганим освітленням. Ви б хотіли побувати на такій виставці?
Незважаючи на мій скепсис щодо творчих здібностей цього художника, він та його сім'я пречудово жили у Нью Йорку за рахунок продажу його картин. Для цього йому потрібно було продати десь 4 картини за рік.
Експерти проти підроблювачів
На початку 1970-х років російський колекціонер Дудаков намалював картину під Попову - російську художницю-авангардистку - і подарував її своєму приятелю на день народження. Через кілька років до Дудакова прийшов чоловік, щоб перевірити на справжність картину Попової, і показав картину, яку Дудаков намалював для свого приятеля. Тож Дудакову довелося розчарувати чоловіка.
Але історія на цьому не закінчується: 1989 Дудаков зустрічає свою картину у Лондоні на аукціоні “Сотбіс”, він намагається довести, що картина вийшла з-під його власного пензля, але йому ніхто не повірив і картину було продано за 30000 доларів.
Мистецтво таке неоднозначне, може це і є секрет його привабливості? Незважаючи на те, що ви не розумієтеся на мистецтві, варто давати шанс виставкам та невеликим музеям, може вашу душу щось зачепить, цього вже достатньо. А про інші підробки та розслідування можна почитати у книзі Григорія Козлова "Замах на мистецтво".
Коментарі
Дописати коментар